Сім книжок про війну

Читати книжки про війну під час війни може здатися дещо дивним і нелогічним, адже хіба не забагато нам війни навколо? Книги можуть бути класним способом відволіктися й зануритися в приємну атмосферу. Але вони також допомагають осмислити складний досвід і знайти опору в тому, що хтось має схожі проблеми й переживання.

Тож пропонуємо сім книжок про війну: як її проживають, заперечують, споглядають, романтизують або переборюють історичні постаті чи вигадані персонажі.

«Світло далекої зірки», Аманда Лі Коу 

Обкладинка — «Видавництво Старого Лева», фото — Wyborcza.pl

Події роману розпочинаються зі світської вечірки у Берліні 1928 року, на якій репортер робить фото трьох жінок. Одна з них — Анна Мей Вонг, перша відома голлівудська актриса китайського походження. Друга — Марлен Дітріх, знаменита акторка та співачка, народжена в Німеччині. Третя — Лені Ріфеншталь, кінорежисерка, яку звинувачували у пропаганді нацизму, але так ніколи й не засудили. 

Шляхи трьох жінок перетинатимуться й надалі: їх пов'язує любов, заздрість, конкуренція та, звісно, війна. У той час, коли Марлен полишає Німеччину та публічно засуджує нацизм, Лені будує тісні стосунки з Гітлером і отримує від уряду фінансування на свої фільми. У книзі описуються зйомки «Долини»: режисерка набирає для масовки ромів з концтабору й повертає їх назад по закінченню, разом з усією командою намагаючись не думати, чому ці роми так відчайдушно намагаються втекти. 

Спільний знімок трьох жінок насправді існує: авторка знайшла його колись у монографії фотографа Альфреда Ейзенштадта. Книга спирається на історичні події, змальовує реальних осіб. Другорядні герої, діалоги й сюжетні лінії є художньою вигадкою, та від цього не стають менш правдоподібними. Виправдання Лені Ріфеншталь на кшталт «мистецтво поза політикою» можуть добряче вибісити (ми попередили).

«Розколини», Ненсі Г'юстон

Обкладинка — «Видавництво Анетти Антоненко», фото — Grove Atlantic

Роман франко-канадської письменниці Ненсі Г'юстон «Розколини» розповідає історію чотирьох поколінь однієї сім'ї. Але це не довга родинна сага: там чотири розділи, і кожен написано від особи шестирічної дитини. Від Сола у 2004 році, повз Рендалла у 1982, крізь Седі в 1962 і аж до Крістіни в 1944.

Рухаючись назад у часі, ми складаємо пазл сімейних травм і секретів: що дивиться малюк Сол на маминому комп'ютері без її відома, чому Рендал не розмовляє на їдиш та свариться на «клятих арабів», чому Седі так багато часу присвятила вивченню Голокосту і свого походження, а її мати відмовилася від імені Крістіна та ніколи не говорить про дитинство у Німеччині. 

Авторка показує, як війна пронизує покоління, пускаючи ніби кола на воді на багато років уперед. Символом спільної травми є родима пляма, яка є в кожного члена родини, але різної форми й на різних ділянках тіла. Ніби й об'єднує їх, але залишає самотніми. У широкому сенсі це книга про травму взагалі: як вона може розділяти, розколювати людей — але просто вирізати, видалити її, аби стати ідеальним, неможливо. І як попри неї люди продовжують жити, закохуватися та народжувати дітей.

«Там, де вітер», Любко Дереш

Обкладинка — «Видавництво Анетти Антоненко», фото — Prometheus

Головний герой, письменник Макс Тарнавський, переживає кризу в усіх сферах життя. Його останній роман негативно зустріли як критики, так і читачі, тож уже п'ять років він нічого не пише, крім чернеток, а на додачу — свариться зі своєю дівчиною Яніною та літературною агенткою Жанною. У відчайдушних спробах знайти натхнення, Макс погоджується поїхати в тур Україною зі студентським гуртом «Придурки». 

Втім, ця історія не лише про пошук творчого шляху, а й про громадянську відповідальність. Жанна звинувачує Макса у зраді України: де він був, коли у Будинку профспілок на Майдані гинули люди? Чому мовчить про війну на Сході? Мовляв, зрадивши країну, зрадив і себе, тому й не пише. Письменник залишається «поза політикою», але чому насправді: бо якщо скаже, що думає, його закенселять? Або ж тому, що не хоче зустрічатися зі власними страхами, соромом, безсиллям і болем?

«Там, де вітер» видано до повномасштабного вторгнення. Дочитавши, я подумала, що такий герой не міг з'явитися зараз: бо нині ніхто не має розкоші не брати війну до уваги. Та патріотична позиція — не лише думки чи слова, але й дії: взяти відповідальність, донатити, волонтерити, вступити до війська. Можливо, роман-подорож про внутрішній конфлікт Макса Тарнавського допоможе комусь знайти власні непрості відповіді.

«Інтернат», Сергій Жадан

Обкладинка — Meridian Czernowitz, фото — УП

Не можна просто взяти і зробити книжкову підбірку для харківського медіа без Жадана. «Інтернат» — роман-подорож, подорож крізь війну. Січень 2015 року, лінія фронту наближається. Молодий вчитель Паша рушає зі свого селища в сусіднє місто, яке захоплюють росіяни, аби забрати племінника з інтернату. Наступні три дні він їхатиме і йтиме в імлі, під звуки вибухів, серед розгублених жителів і наляканих собак, повторюючи: «Нікого не шкода».

Проте здається, що і головному героєві, і автору насправді дуже шкода. Початок повномасштабного вторгнення був жахливим, але ми бачили увагу світу, відчували потужну підтримку та допомогу одне одного. В «Інтернаті» ми читаємо про місто, в яке прийшла війна, а люди там ніби покинуті самі на себе. Країна ще не розуміла тоді, через яке Пекло вони проходять. І ця книга нагадує: що ми тоді не зробили, де помилялися, аби не повторювати ці помилки.

Хоча події книги гнітючі, а персонажі недовірливі, сердиті, ображені, магічним чином під час читання я відчувала любов, співчуття і турботу. Адже Паша все ж забирає з інтернату племінника. Тож є надія, що втрачену довіру можна відновити.

«Художник хиткого світу», Кадзуо Ішіґуро

Обкладинка — «Видавництво Старого Лева», фото — New Yorker

На перший погляд, це історія змальовує розмірене життя літнього митця Оно Масудзі, його доньок і онука, побут і традиції. Але є нюанс: події відбуваються в 1948–1950 роки в Японії, яка переживає післявоєнні трансформації. 

Художник нібито сповнений гідності та спокою: гуляє «кварталами насолоди», пригадує часи молодості, учнів і колег. Проте згодом ми здогадуємося, що він дещо ненадійний оповідач. Крізь недомовки зрозуміло: є щось таємниче в його минулому, пов'язане з війною. Чому видатний митець більше не вивішує в будинку свої картини? Чи мучать Оно Масудзі докори сумління, чи йому неприємна думка про засудження оточуючих? 

«Художник хиткого світу» — повільна, красива книга, яка дозволяє доторкнутися до незвичайного для нас темпу життя та дивних церемоній. Тут не буде ані екшну, ані моралі, ані однозначних відповідей. Ішіґуро і сам — художник хитких світів, який любить блукати снами і писати напівтонами.

«Місто дівчат», Елізабет Ґілберт

Обкладинка — «Видавництво Старого Лева», фото — Denver Westword

Елізабет Ґілберт відома як авторка бестселлера «Їсти, молитися, кохати». А її книга «Місто дівчат» — історія дорослішання головної героїні Вівіан у Нью-Йорку. Вона шиє костюми для театру своєї тітки, гульбасить у клубах і бігає на побачення, робить помилки, страждає, заводить подруг і знаходить покликання. Коли я читала книгу вперше, вона була для мене саме про це: бурхливе, щасливе жіноче життя. 

Та перечитавши книгу нині, я помітила, як багато там війни. Подружжя Вотсонів доєднується до театру, бо на їхній будинок у Лондоні впала німецька бомба. А три роки поспіль Вівіан разом із тіткою створювала для робітників корабельні пропагандистські вистави, де вбивали Гітлера та нагадували сумлінно працювати заради американських моряків на війні. Якими важливими для героїні є відносини з ветераном, чиє нормальне життя унеможливлює тяжкий ПТСР і почуття провини.

Та незважаючи на невід'ємну присутність війни, «Місто дівчат» — легка книга (особливо якщо порівняти з усіма іншими в підбірці). Це ніби ескапізм без ескапізму: полотно життя, прошите війною та сповнене барв.

«Щоденники воєнного часу 1939–1945», Астрід Ліндгрен

Обкладинка — Laurus, фото — «УкрЛіб»

Коли почалася Друга світова війна, Астрід Ліндгрен ще не була відомою письменницею. Їй було 32 роки, вона закінчила курси секретарок і була заміжньою домогосподаркою із двома дітьми. Незважаючи на нейтралітет Швеції, небезпека відчувалася близькою. Астрід шість років вела щоденники, вклеюючи газетні вирізки й записуючі власні роздуми та страхи.

Деякі цитати викликають потужне дежавю. Наприклад, 17 вересня 1939 року Ліндгрен написала, що росія ввела війська у Польщу, розділивши її території з Німеччиною, аби «захистити російськомовну меншину». Здається, росія отримує найбільшу вигоду у цій війні, розмірковує Астрід. Або ж допис від 30 листопада: росія бомбить Гельсінкі, інші міста Фінляндії, а Молотов наполягає, що росія не воює з фіннами, а звільняє їх, просто вперті фінни не хочуть звільнятися. Ліндгрен найчастіше так і пише — «росія», а не радянський союз, що посилює сюрреалістичне відчуття від читання.

Цю книгу складно знайти: електронної версії в українському перекладі не існує, та й за паперовою доведеться поганятись. Але раптом вона трапиться вам десь на барахолці, магазині чи на полиці у друзів, то зверніть увагу.

П'ять книжок про жінок